БОГДАН ХАНЕНКО

Богдан Іванович Ханенко походив із давнього українського роду, серед представників якого – гетьман Правобережної України Михайло Ханенко. Народився 1849 року у селі Лотоки на Чернігівщині. Навчався у Москві: спершу в гімназії, а потім – на юридичному факультеті університету. Здобувши звання кандидата права, переїхав до Петербурга, де вступив на службу до департаменту юстиції. Тут молодий юрист захопився колекціонуванням художніх творів. Вивчав історію мистецтва, бував на виставках, багато часу проводив у Ермітажі. Товаришував із Шишкіним, бував у Крамського та Айвазовського.

На початку 1870-х, молодий юрист знайомиться із Варварою Терещенко із Києва. Вони одружуються 1874-го року, ще зовсім молодими: Богдану було 25 років, Варварі – 23. Їхня весільна подорож до Італії – це точка відліку, з якої починається історія майбутнього музею: саме там Ханенки придбали перші твори для спільної колекції

За два роки Богдана Івановича призначають членом окружного суду у Варшаві, тож подружжя переїздить до Польщі. У 1881 році Богдан Ханенко виходить у відставку і родина вирішує оселитися в Києві. Тут подружжя  активно вливається у культурне та суспільне життя. Діяльність Богдана Ханенка поширюється у кількох напрямках: сільськогосподарське і промислове підприємництво, фінанси, державна законотворчість, благодійництво, охорона здоров’я, народна освіта, історія, мистецтво. Він очолює Управління справами буряко-цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків (своїх родичів з боку дружини), входить до складу управлінь кількох київських банків.

Відомий як власник та дослідник цінних зібрань предметів археології та світового мистецтва, упорядник і видавець наукових каталогів (у тому числі французькою мовою), спонсор археологічних досліджень в Києві та по Україні, Ханенко у 1890-х роках очолив і довів до успішного завершення справу організації відкриття у Києві першого публічного музею (сьогодні в цій будівлі розміщується Національний художній музей України). Туди він передав значну частину своєї колекції – зокрема, безцінну археологічну збірку.

“Музей має бути не лише зібранням раритетів та взірців, але водночас і школою, і храмом, і священним місцем, куди мусять стікатися всі для вивчення прекрасного і поклоніння красі – щоб потім, у житті, любити і шанувати красу”, – так Богдан Ханенко висловив свою візію нового музею на церемонії його освячення 1904 року.

Незадовго до своєї смерті, Ханенко залишає заповіт, в якому доручає дружині підготувати й передати громаді міста його коллекцию мистецтва, а згодом – увесь маєток та книгозбірню, а також великий прибутковий будинок по сусідству – для створення та підтримки існування в Києві музею світового мистецтва.

«Творіння геніїв, – пише він у своїх мемуарах, – за своєю суттю, не можуть належати лише тим, хто ними володіє, художній твір – надбання, яке належить усім… Ось чому у дарунках жертвувачів музеям слід вбачати лише щедре повернення належного.»

Богдан Ханенко помер у травні 1917 року. Після його смерті родинну справу створення музею здійснила дружина Варвара Ханенко.

ВАРВАРА ХАНЕНКО (Терещенко)

Майбутня меценатка народилася 9 серпня 1852 року. Була старшою донькою у сім’ї найзаможнішого українського підприємця та філантропа Николи Терещенка. Коштом цієї родини, серед іншого, з’явились будівлі Охматдиту та Політехнічного інституту, Національного художнього музею та Театру оперети, Театрального та Транспортного університетів.

Варвара успадкувала від своєї родини потяг до благодійництва, шану до мистецтва та колекціонерську пристрасть. Тож після одруження із Богданом Ханенком, розділила із ним мрію про власну мистецьку збірку.

Відомо, що Варвара Никонівна особисто поповнювала колекції французького живопису, європейської кераміки та фаянсу, українського народного мистецтва та давніх ікон.

“У мені палає пристрасть до колекціонерства, страшенно прикро пропустити  хорошу річ!” – зізнавалась у листі до московського колекціонера Остроухова.

Варвара Николівна була органічною частиною київського культурного середовища кінця 19 – перших десятиліть 20 століття. У цьому переважно чоловічому світі були яскраві жіночі постаті, серед яких – письменниця і народознавиця Олена Пчілка та меценатка Наталія Яшвіль. Спільно із ними, Варвара Ханенко започаткувала кустарний рух, покликаний підтримувати традиції народного мистецтва, – цим самим впроваджуючи нову на той час модель жіночого суспільного лідерства.

Ханенківські маєтки на Київщині та Поділлі, завдяки її зусиллям, стали осередками соціального захисту, освіти, культурного та господарського розвитку. В селах коштом Ханенків відкривались ремісничі та художні майстерні, дитячі школи та училища для молоді, лікарні та сиротинці, працювали самодіяльні театри, постала одна із перших в Україні сільських електростанцій.

Навесні 1917 року, на самому початку великого зламу епох, помирає Богдан Ханенко – і Варвара Ханенко у віці 65 років залишається сама. Колекція опиняється у її руках. Їй належить зробити все, аби упорядкувати майбутній музей та подарувати його киянам.

У часи війни Варвара відхиляє численні пропозиції переїхати до Німеччини та відкрити свій музей там. Натомість, звертається до Української академії наук із проханням прийняти колекцію та будівлі у своє підпорядкування. Це стається 1921 року. Варвару Ханенко приймають до складу Комітету «Музею мистецтв ВУАН імені Б. І. та В. Н. Ханенко».

“Вона не хотіла лишати Київ і Музей, який був для неї дорожчим за саме життя”, – писав Сергій Гіляров, перший хранитель музею, чиїми зусиллями було досліджено та систематизовано колекцію.

Меценатка померла через рік, у 1922. Похована на цвинтарі Видубицького монастиря, поряд із чоловіком.